Коли пробуджені кристали творять диво. Історія Віолети

Мене звати Віолета. В моєму житті траплялися дива. Вони усвідомлювалися як дива не одразу, а згодом, пізніше.

Останні років десять дива траплялися рідко і були такими міні-сувенірними, що я запідозрила у собі «закінчену дорослість». Наприклад, новорічне бажання забуваю вже на ранок першого січня. Бо, мабуть, не палко бажаю, не щиро вірю..

Але в цей страшний час в моїй сім’ї сталося очевидне диво. Диво Спасіння.

Почалося з того, що ми з чоловіком полетіли у справах до Стамбулу. Вранці дізналися, що почалася війна, рейси скасовано на невизначений термін.

В цей час наш малий разом з бабусею перебував за Києвом в державному оздоровчому центрі.

Мама по телефону розповідала, що з їх кімнати може бачити, як вибухає і палає небо над Гостомелем.

У перші дні ми ще не второпали, що це не просто війна військових. Що це буде геноцид..

В Стамбулі ми навіть пішли на робочі зустрічі, які так давно планували.

Так, ми були схвильовані, але не охоплені жахом.

Мама з малим сходили на закупи, набрали різної крупи, макаронів, овочів, олій. Побачили людську паніку.

В перший і другий день до санаторію приїхало багато людей з Києва разом із дітьми. Ми розцінили це як добрий знак. Ніби там безпечно. Але на третій-четвертий день звідти всі виїхали. У великій будівлі лишилися тільки моя мама з малим, літнього віку охоронець без зброї та лікар.

Тепло та електрику в корпусі відключили. Стіни швидко охололи, мультиварка і чайник не працюють.

Крім гуманітарних складнощів, вже стало зрозумілим, що ця будівля як держ.об‘єкт може виявитися мішенню..

Поки ми «ловили» квитки на Варшаву,  зателефонували до співробітниці санаторію, попросили її забрати наших до себе додому.

І схоже, це був останній шанс проїхати по житомирській трасі. Того ж дня танки чавили цивільні автівки, які невчасно опинялися на шляху.

Гранично напруженою і гарячою стала магістраль, якою йшов наступ на столицю.

Година, поки перевозили мого сина й мою маму, тривала нескінченно. Стамбул, який ми з чоловіком завжди так любили, разом з Босфором та галасливими альбатросами, став поперек горла.

Невимовна мука - нічого не робити, просто чекати. Довірити своїх найцінніших малознайомим людям і чекати.

Нарешті вони опинилися в старенькій сільській хаті, яка хоч і впритул до житомирської траси, але все ж таки, з водою, світлом, теплом, і не є держ.закладом.

І понеслося…

Щоранку, в темряві собаки починають вити, бо відчувають вібрацію важкої техніки. Через деякий час, сунуть і сунуть колони танків та БТР.

Літаки та гелікоптери над землею так низько, що чітко видно новофашиську символіку.

Щодня ЗСУ розбивають ті колони, а хто з орків зміг втекти, повертається і обстрілює все довкола.

На очах у мами, просто біля воріт влучили в автівку. Вибух. Шматки металу та людських тіл. Сморід палаючих шин. Наступний танк  переїхав чорні рештки. Що за така ненависть?

У 500 метрах від хати розташована кіностудія. Там на майданчику стояли муляжі танків. З переляку чи зі сліпоти, чи з дурноти, армія рф розтрощила кіностудію, але невдовзі зайняла позиції в тій локації.

Чоловіки з тероборони села, розповіли, що на даху кіностудії снайпери.

…вони щодня розстрілювали автівки, які намагалися виїхати з села. Надпис ДІТИ нікого не спиняв.

Ми з чоловіком летіли добу «кривим» рейсом з Туреччини через Нідерланди до Варшави.

У Варшаві ночували і чекали на знайому, яка привезла квитки на потяг до Києва.

Потяг затримався на 9 годин. З нього вийшли сотні наших, переважно жінки і діти, які втікали від війни.

Після висадки пасажирів, почалося завантаження гуманітарки. Ніяких «сплячих вагонів з 17 та 18 місцями» не існувало. Чому в касі продали квитки? Хтозна.

Пан-гучномовець (єдиний волонтер, що працював в потязі) верещав, що нікого в потяг не бере. Але нас було 16 душ і ми всі влізли. Бо всі поверталися до дітей.

Нас попередили, щоб завісили вікна, не включали світло і не світили телефонами. Бо гуманітарка - мішень. Туалет не працював, тож бажано не їсти і пити мінімум. Їхали ще добу.

На ранок, коли таки додзвонилася до мами, вона почала Христом-Богом молити, щоб ми не їхали їх забирати. Що за 10 днів майже ніхто не зміг виїхати. Що після вибухів не лишається що ховати… і всі під’їзди довкола села на долоні у снайперів.

І ми знову чекали.

Скільки ж годин за ті дні не було з мамою зв‘язку. Бо ховалася з малим у підвалі. Бо глушили перед наступом. Бо одну з веж мобільного оператора зруйновано.

Певно збожеволіла б. Але тримало відчуття, що з моєю сім’єю ДИВО.

Ще до війни я познайомилася зі Світланою. Вона цілитель, дивовижна жінка, незбагненна і проста, як кришталево-прозора джерельна вода.

Вперше я звернулася до неї по допомогу, коли коханий з ковідом лежав в реанімації і був на межі. Навіть коли він одужав, в повній мірі я не усвідомлювала, яким даром володіє Світлана.

За 3-4 місяці знайомства, вона подарувала мені багато пробуджених кристалів. Я так дивувалася. Безмежно цінувала увагу Світлани, але думала:  «Так, симпатичні камінці, але навіщо мені стільки?»

Коли сталася війна, Світлана на своїх сторінках в соцмережах закликала писати власні імена, імена рідних та всіх, хто потребує захисту і оточувати ті папірці п‘ятьма пробудженими кристалами. Тобто, створювати довкола конкретних людей чи домівок п‘ятий вимір. Це вимір в якому неможлива агресія.

На стамбульському базарі я купила 5 кристалів. (Це був цитрин, хоча це не суть важливо.) Світлана дистанційно пробудила ті кристали. Надалі, папірець з іменем сина і мами знаходився в п‘ятому вимірі всі дні щомиті. В готелях, в таксі, в очікуванні авіа рейсів, на шапці в гуманітарному потязі. Я носилася з кристалами і папірцем, як Данко з серцем. І от останнє найстрашніше випробування.

Вночі на 8 березня випав сніг. Ще вдосвіта я дивилася у вікно і думала - це шанс! Сьогодні треба їх забирати!

І от телефонує мама, каже «схоже, час!».

Біла автівка, білий сніг. Він тане щохвилини. В Києві вже майже зійшов, але в полі ще тримається.

Я лишилася вдома - у разі, якщо дорослих не стане, у сина залишиться мама.

Чоловік поїхав з водієм, який виявився справжнім вірним другом - один одного змінить, якщо станеться горе, але буде можливість продовжувати рухатися.

Через села вони доїхали до блок-поста, де їм заборонили проїзд. Заміноване поле і снайпери на кіностудії!

Але то був блок-пост тероборони і чоловіки знехтували забороною.

Через ґрунтову дорогу було видно сліди колес. Хтось вже проїхав того ранку! І чоловіки у білій автівці трималися тих слідів, як під копірку.

Доїхали до кладовища, де були роз‘їжджені танками могили, валялися хрести. Дорога скінчилася.

Далі була сум‘ятиця, телефонні перемовини. Врешті решт сміливець із села підвіз мою маму з малим і ще одну жінку з донькою до білої автівки, що чекала біля кладовища. Знову шлях через заміноване і вже не дуже біле поле, на очах у снайперів. Але вони доїхали. Шестеро душ.

Світлана мене заспокоювала в ті дні чекання. Казала, що над моїми там крила янгола. І я так сильно вірила, як ніколи. Не знала, що вмію так вірити. І молитися до кривавого поту.

Я тримала їх у серці, в кристалах і, нарешті, в міцних обіймах.

Через три дні в Києві, чоловік відправив нас тим самим евакуаційним потягом до Польщі до друзів. Тепер де б ми не були, ми завжди в кристалах. Я переконалася, що багато кристалів не буває:)

8 березеня для мене назавжди - День евакуації сина з мамою. День, коли обклала їх в 12 кристалічних кіл і янголи пронесли їх над мінами, зробили автівку невидимою для снайперів.

Кристали і є ДИВО.

Світлана сто разів пояснювала, як вони працюють. Але, як на мене, зрозуміти ДИВО не можливо. Як самого Бога.

Запис на семінар

Записатися на консультацію

Схожі статті

В цей складний перехідний період у розвитку людства, важливо кожному  нас привести в гармонію всі аспекти буття та компоненти особистості. Якщо ми зможемо досягнути єдності в собі і тут на...
Повний місяць – це цікавий час для кожної людини, коли вона може протестувати свій справжній внутрішній стан. Якщо людина перебуває в рівноважному стані усвідомленості, то вона не помічає ніяких...
- Чому взагалі виникають проблеми? Якби ми з вами прагнули справжньої єдності, то більшість життєвих проблем розв’язались би майже миттєво. Уявіть себе дзеркалом, що розбилося на тисячі...

Записаться на консультацию

Запись на семинар